Читати книгу - "Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою"

Зрештою нам це набридає, і мої друзі, аби зняти напругу, пропонують скупатися наостанок у цьому найбільшому в Південній Європі фйорді. До того ж – промовляє їх вустами традиційна українська жаба – вода з цього боку Боки Которської значно чистіша, ніж з того, де зазвичай купалися ми, і які ми ідіоти, що відкрили це для себе лише в день від’їзду. Наш джіпіес нарешті роздупляється (чи просто йому нудно стає нас чекати), тож він знаходить нас на карті і радить, якою дорогою поїхати. Ми знову пакуємося в машину, замість прапорів і вимпелів розвісивши по всіх усюдах мокрі труси і купальники.

Звісно ж, ми не були, як всі нормальні люди, що розраховують дні своєї транзитної візи щохвилинно і чемно половину днів транзиту тратять на дорогу туди і половину – на дорогу назад. Бо ж Угорщина і Хорватія – то Шенген, а в Сербії, Боснії і Ко нас і так пускають, як дикунів до дикунів. Ну і ясно, що мені все моє життя дикунські землі були цікавіші за цивілізовані. Того ми сміливо хряпнули ледь не всі дні свого «коридору» на перетин Угорщини й Хорватії, туманно запланувавши повертатися через гори, ріки і долини живописних Монтенегро й Боснії з Герцеговиною. Тим паче, не склалося з Македонією. Треба компенсувати втрачені враження, нє?

І якщо ці гіпотетичні нормальні люди вибирають собі прямі автостради штибу хорватських і готові навіть за них платити, бо ж то швидко і без вивертів, то придурки штибу мене ніколи не проти звернути чи то на сільську дорогу, де доведеться тягтися по п’ятдесят км за годину, чи взагалі на якісь неясні серпантини, де жоден вестибулярний апарат не виживе. Зате пейзажі. Зате сільські базарчики з домашньою оливковою олією й вином. Зате справжнє життя, кумедні вивіски, містечка, бухти з білими корабликами, скелі з відчайдушними соснами, просто на перехрестях мангали з гігантськими тушами чи то кіз, чи баранів на рожні, непримітні ресторанчики з найсмачнішою домашньою їжею і просто купа всього, на що ти не сподівався.

10. Не заводь собі сподівань на те, що чекатиме в подорожі. Бо сподівання як отруйні ящірки – спершу ластяться, а потім виростають і безжально кусають тебе. А коли без сподівань їхати і бути максимум відкритим, у вашої доленьки, у Всесвіту, в Бога (чи в кого ви ще там вірите) є всі шанси вас здивувати. Не буває невдалої подорожі, є лише різнокаліберний досвід.

Х.

 Хуйня (і гори)

Якось ми ввечері, сподіваючись, що після дощу дитмайданчик в парку буде порожній, пішли туди з малими їсти індійську їжу з судочку. Аж коли там ще одна мамаша з дітьом – хлопчик десь віку Каї, роки два. В чистеньких штанцях і з «нєльзя» на кожну спробу вийти за рамки маминої пристойності. Коли хлопчик потикнувся було до нашого пікніку, мама ще обійшлася «нєльзям», а я просто засумнівалася в тому, чи їстиме дитина їжу такого дивного смаку – не на пару, а з сіллю, часником і спеціями, того й не пропонувала пригостити. Але коли мої малі почали з розгону стрибати на голови і на дупи в калюжі, а малий дивився на це, як селянин на падіння Тунгуського метеориту, мама «пріняла мєри» – забрала дитину подалі від цього неподобства.

Вираз щастя на замазаному грязюкою дитячому обличчі – ніщо в порівнянні з мокрим одягом, піском у волоссі і босими ногами. Продує? Заражене? Непристойно? Не прийнято? Некрасиво? Хто її зна, чого вона боїться. Як на мене, то певні речі слід таки робити в дитинстві – пральна машина все стерпить. До того ж якщо ці речі робити в дорослому віці, ти вже ризикуватимеш потрапити в божевільню.

То спершу я казала спантеличеним дітям: «Ну от, хлопчика мама спатки повела», а коли відтак побачила тьотю на лавочці просто подалі від нас, мені стало совісно за таку брехню перед дітьми. То пусте, що вона вважає нас уродами, але просто цікаво, хто з наших дітей виросте вільним, а хто зашуганим, і як вони будуть комунікувати у віці підлітків – хлопчикам же люблять доказувати, що вони сильніші, спритніші, кращі за дівчаток. Як це поєднується з сидінням під маминою спідницею, трохи неясно. А ще цікаво, чого в тої мами у віці, явно меншому за мій, настільки широкоформатна, квадратова дупа.

Так от. Наш калібр передбачав, ясне діло, гори. І до серйозних – де можна займатися всім, від рафтинга до крекінга чи скалолазання – від узбережжя слід було добряче пропиляти. Тобто воно здається, що небагато навпростець, але серпантинами й тунелями, з попутнім роззявлянням ротяки на принагідну красу виходить довгенько. Зрештою, якщо є, з чим порівнювати – а мені є з чим, як ото з дорогою Катманду – Похара, де 120 км тягнешся годин п’ять-шість – то від рівненького, хоч і вузького дорожнього полотна Монтенегро отримуєш неабияке задоволення.

На карті ми собі приблизно означили точку прибуття – гора Боботов Кук у національному парку Дурмітор. Кум дуже радив каньйон річки Тари для сплавів, він також мусив бути неподалік. Ясно, що карта, котру вдалося купити в кіоску з морозивом, була далекою від космічної точності, а джіпіес взагалі обурювався заданому маршруту – які такі гори?! Максимум погоджувався довести нас до містечка, котре цілком приблизно на карті було біля Црного Єзера та йому подібних, звідкіля й до Боботового Кука з його двома з половиною кілометрами мало б бути недалечко.

Кілометри минали, вказівники ставали плутаними, діти вимагали морозива і до бабусі в Яремчу, бо море їм остогидло, а проклятая нєізвєсность як стиль життя їхньої мами цікавила хіба що перспективою присутності згаданого вже морозива – не першої вже, як ви розумієте, його порції.

І от скільки років вже ходжу і їжджу горами, а досі нападає паніка, коли після підйому на перевал доводиться безкінечно спускатися в якісь кучеряві села. Наче вже ось вона, природа, а тут на тобі – знову цивілізація. Коротше, не навчилася я терпінням запасатися. Того й чіплявся погляд за будь-які вивіски бодай чогось, що пропонувало гірські активності. На одній із таких були піктограми наметів, якихось коротконогих тварин (підозрюю, автор так бачив коня), бадмінтону й навіть басейну. Туристичний центр, бачте, запрошував.